Жила в одному селищі вдова. Почула вона якось від людей, що сказав Господь: «Якщо ви будете мати віру, гірчичне зерно і скажете горі цій: перейди звідси туди - і вона перейде».

Зраділа вдова, почувши благу звістку, так як у дворі у неї з давніх пір лежала велика гора гною, але бажання взятися за лопату і прибрати її у вдови не було.

Два місяці вдова дотримувалася закону, постилася і молилася. Нарешті вона вирішила, що наповнилася вірою з надлишком. Вийшовши у двір свій, наказала гною перейти в поле. Але не поворухнулася гора гною. Багато разів повторила вдова: «Перейди звідси туди», але не ворухнулась навіть трава, що росте у дворі. З розчаруванням відправилася вдова спати, сказавши: «Так я і думала».

Квіти сміялися і весело перемовлялися між собою, хизуючись своєю красою. Тільки троянди мовчали і стиха в зажурі похитували своїми гілочками. Їм нічим було хвалитися, бо їхні квіточки були заховані у сірі маленькі бруньки.

Якось одна троянда, сумно зітхнувши, несміливо озвалась до кактуса:

– Давай, любий сусідонько, дружити. Мені так хочеться мати доброго друга.

Але кактус повернув до троянди свою товсту круглу голову і пихато відповів:

– Не хочу. Ти така сіра і негарна.

Ображена троянда ледь чутно прошепотіла:

– А я попрошу у сонечка небесних барв і, може, погарнішаю...

І тут сталося диво: пелюстки троянди раптом засяяли дивовижним сріблясто-блакитним світлом.

– О! Яка ти стала гарна! – захоплено вигукнув кактус. – Скільки живу на світі, не бачив такої краси! Тепер я буду дружити з тобою.

Почувши це, сусідня троянда почервоніла від заздрості, інші пожовтіли і побіліли від злості. Тільки одна квітка зарожевіла від радості за свою подругу.

А блакитна троянда сумно похитала своєю чарівною голівкою і сказала кактусу:

– Ні, тепер я не хочу дружити з тобою. Ти побачив тільки мою красу і не помітив моєї щирості і доброти.

І пелюстки її відразу зів’яли і обсипались... З того часу більше ніхто і ніколи не бачив сріблясто-блакитну троянду.

Зійшло сонечко. І на ганок вибігла маленька королівна. Побачивши пишні троянди, вона заплескала в долоні і весело загукала:

– Яка краса! Хай тепер ці чудові троянди цвітуть у наших садах!

Вона підійшла до найкращої квітки, ніжно погладила її пальчиками і сказала: “Цю квітку я подарую мамі”.

Одного дня, на світанку, Учитель проходжувався із учнем по березі моря. Вони ішли спокійно і мовчки. У цій тиші під звуки моря між ними відбувався діалог, який можна було би побачити лише зі сторони. Справа в тому, що приглянувшись добре до них, можна було запримітити їхніх рухи у часі ходьби.

Учитель ішов твердо, не хитаючись. Його кроки були рішучі і впевнені. Він, хоч йшов поволі, але завжди попереду від свого учня. Він розглядав час до часу всю красу побережжя, усміхався в сторону неба і навіть закривав на якусь мить очі.

Натомість учень ішов зовсім по-іншому: чомусь завжди кидався від однієї сторони до іншої, спотикався, падав, хоч постійно дивися під ноги. Відповідно бідолага, будучи змученим, постійно відставав. Навіть смішно було дивитися, як той час від часу добігав, а пісок постійно курився довкола.

І от за якийсь час такої нелегкої ходьби захеканий учень розірвав тишу своїм запитанням про життя: «Учителю, давно вже хотів тебе запитати. Чому моє життя таке непевне, повне труднощів, які мене просто турбують. Скажи мені, як потрібно будувати своє життя, у який спосіб маю жити, щоб не втомлюватися від кожного кроку в житті?

Учитель зупинився. Поглянувши лагідно в очі, промовив: “Життя – це шлях, по якому ти ідеш. Життя – це місце, на якому стоїш. Життя – це все, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою залежить твоє життя. Запам’ятай: найперше життя залежить від основи по-якій ти йдеш, на якій ти живеш. Тому почни з твого фундаменту життя.”

Учень не зрозумів сказаного, опустив очі і побачив, що Учитель стояв на камені. Дивно. Він поглянув у сторону пройденого шляху і зауважив, що сліди Учителя майже завжди були на твердій основі, його ж сліди були немов розкидані.

Вони продовжили шлях. Цього разу вже ніхто не добігав і не спотикався.

Коли ще не маєш досвіду, то кидаєшся у різні сторони, не зважаючи на те, що витрачаєш фізичні сили і позбавляєш себе радості від подорожі, радості від життя. Прийде час, коли потрібно буде зробити вибір: кожний крок має бути зроблений на тверду основу!

Одна побожна жінка пішла до ворожки і коли її запитали, чому вона це зробила, то на диво відповідь була дуже проста: “Не хотіла, щоб я потім шкодувала, що я це могла зробити і не зробила” Ось так вона і по-сьогоднішній день все пробує. Кажуть, що вона, маючи довгий пройдений шлях, далі почувається неспокійною і нерішучою.

Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:
— Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів! Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.
— Послухай, — мовив Він, — оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще світило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з іншими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.
Усміхнувшись, Ісус повів далі:
— Той, хто належить до Мене, перебуває поблизько до вогню, разом з моїми приятелями. Я прийшов і приніс вогонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.

Церква е гарантією того, що людина перебуває близько до вогню.

Б.Ферреро. Збірка "Спів польового цвіркуна

Різноманітність – це ознака багатства і творчості. Основне, щоб вона не стала причиною роздору і непорозумінь. Коли різноманітність об’єднана, збагачуються всі і взаємодоповнюються.
В історії Церкви утворилось багато різноманітностей. Шкода, що не всі виникли з причини любові і з метою збагачення цілої Церкви.

Та все ж жінка на якусь мить відвела свій погляд на чоловіка, бажаючи розділити свої емоції. На великий подив вона зауважила, що чоловік не дивися в сторону спалахів, натомість не відводив своїх очей від неї.

Вона вдала, що нічого не зауважила. Коли видовище закінчилось, жінка зітхнула: “Ти весь час дивився на мене… жаль, що ти не бачив цієї краси. Таке рідко коли побачиш. Сьогодні щасливий день”. Чоловік спокійно усміхнувся і лагідно відповів: “Так, сьогодні дійсно щасливий день. Сьогодні для мене сталось величезне відкриття. Я бачив твої щасливі очі і не зміг відвести свій погляд, адже у твоїх очах я бачив відблиск феєрверків. Це було щось неймовірне.”

Двоє щасливих людей повертались додому. День був нелегкий, але наповнений великим почуттям щастя. І в кожного була своя причина щастя. І кожний розумів, що цієї щасливої миті могло би і не бути, як би не було їх обох.

Пройшло трохи часу і одного вечора жінка підійшла до свого чоловіка та пильно поглянула йому в очі і в них побачила щасливе обличчя, побачила своє обличчя.
Чоловік сказав: “Ти бачиш те, що бачу я”

Інколи потрібно задуматися над тим, що ми говоримо, чи ми віримо в це?
Слід пам’ятати, що є такі, які слухаючи нас, вірять у те, що ми говоримо… щоправда потім розчаровуються, бо ставлять нас в незручне і чомусь неочікуване становище …

Що скажете........?