Ніщо не викликає у людей такого страху, як… інші люди. Та як це працює? Адже я боюся тих, хто мені просто не подобається, чи не так? Про що ні з ким — навіть із самим собою — я не наважуюсь розмовляти? Невже особи, що нині пробуджують у мені страх, нагадують людей, яких я боявся у минулому?

По-перше, часто страх зроджується на ґрунті несвідомих проекцій — люди не усвідомлюють своєї власної агресії: вони не в змозі з нею жити й перекладають її із себе на оточення. Ось приклад: перед тобою сидять; ти починаєш говорити; всі дивляться на тебе і мовчать; ти почуваєшся самотнім та відокремленим від інших. Ти хочеш утекти, хочеш бути де завгодно, але не тут; бачиш ворогів, самих лише ворогів: жоден із присутніх не є твоїм другом. Саме так ти сприймаєш тих, кого зараз бачиш перед собою. Але хто є чиїм ворогом: вони — твоїм, чи ти — їхнім? А можливо, усі ці відчуття супроводжують тебе лише тому, що ти не віриш: тебе — саме тебе — насправді хочуть слухати?

По-друге, причиною страху можуть бути несвідомі перенесення образів, що їх носимо у собі (батька, матері, сусідів чи вчителів), на людей, із якими маємо справу сьогодні. Зовнішній вигляд, голос чи модель поведінки особи може нам нагадувати якусь постать із минулого; часто, однак, вони можуть не мати нічого спільного.

Страх може викликати реально наявна влада, що її деякі люди мають над нами. Незліченні приклади, однак, показують, що люди, наділені такою владою, фактично можуть позбавити слабших від себе багатьох речей, та не здатні відібрати їхню гідність, якщо на це не дозволити.

Страх може викликати серйозні проблеми у контактах з іншими людьми. Спробуємо вказати певні рішення, що допоможуть нам його подолати.

Аби зменшити використання механізмів проекції та перенесення образів, які ми часто стосуємо, варто дати собі відповідь на кілька простих питань. А може, той, кого я боюся, мені просто не подобається? Про що ні з ким (навіть із самим собою) я не наважуюсь говорити? Хто з мого оточення нагадує мені людей, які лякали мене у минулому?

Якщо ви відчуваєте страх перед справді важливими людьми, корисними можуть стати такі слова Ніцше: «Наказують тому, хто не може бути слухняний самому собі».

Якщо ж зменшується розрив між тим, ким ми є насправді, й тим, що ми презентуємо назовні; якщо зникає бажання перед собою та перед іншими щось «удавати», то можна з упевненістю сказати: ми починаємо приймати себе. Ми живемо власними справами та потребами, ми не залежимо від думки інших людей — ми є собою. Досягнути цього непросто, однак це насправді чудова річ, оскільки людина стає вільною, віднаходить легкість, а життя сповнюється сенсу.

Важливо усвідомити: людина не лише є кимось унікальним, а й належить також до певного типу. Розуміючи цей факт, ми виразніше бачимо, що люди діють не тільки під впливом зовнішніх обставин, але й також згідно з внутрішніми потребами: вони думають, відчувають і діють певним конкретним чином. Наспрааді «великих» людей слід боятися найменше, адже вони черпають життя зі свого власного центру, і тому здатні любити. Яскравий приклад я побачив під час державного іспиту. Один зі студентів, відомий своїми сміливими політичними поглядами, найбільше боявся іспиту в професора, який не поділяв його переконань. Слід зазначити, що професор був не лише добрим фахівцем у своїй галузі, а й справді зрілою особистістю. Після іспиту хлопець був приголомшений: екзаменатор дружньо та люб’язно провів його крізь непролазні «джунглі» навчального матеріалу.

Найобтяжливішим є страх перед думкою інших людей, тому присутність у нашому житті тих, хто не осуджує, можна назвати одним із найбільших благ. До речі, такі особи й самі тішаться добрим самопочуттям. У чому причина? Ці люди поважають іншу людину, незважаючи на різноманітні підозри, припущення чи характеристики.

Протягом багатьох років товаришує мені текст Антуана де Сент‑Екзюпері, який зворушливо описує стан звільнення від страху: «Я можу прийти до Тебе, не вдягаючи форми і не читаючи якогось фрагмента Корану; не мушу відмовлятися від будь-якого шматочка моєї внутрішньої батьківщини. У Твоїй близькості я не повинен виправдовуватися й захищатися, мені не потрібно нічого доводити, я знаходжу спокій… Сягаючи поглядом поза мої незграбні слова, поза судження, які можуть мене обдурювати, Ти бачиш у мені просто людину. Шануєш у мені вісника віри, певних навичок і особливих здібностей… Запитуєш мене так, як запитують подорожнього. Я, як і всі, маючи потребу бути пізнаним, відчуваю себе чистим у Тобі; і я йду до Тебе… Про мене не розповіли Тобі моя релігія ані моя постава. Твоє переконання про те, чим я є, робить Тебе терпеливим до релігії і постав щоразу, коли це необхідно. Я вдячний Тобі за те, що приймаєш мене таким, яким я є. Що ж то за друг, який оцінює мене? Коли запрошують до столу кульгавого, йому пропонують сісти й не просять, аби він танцював».

Любов не знає страху. Той, хто відчуває страх, зосереджується передусім на цьому відчутті та його імовірних причинах. Для того, хто любить, уявлення про реальність розширюється: він помічає загрозу для себе, та бачить і те, що його може підтримати і захистити; не вдивляється у життєві прірви, але шукає поглядом те, на що можна спертися. Хто любить — стверджує життя, а життя, своєю чергою, його за це винагороджує. Будь-яке життя хоче бути прийнятим. Хто це зрозумів і, по змозі, цього дотримується, той значною мірою вільний від страху.

Що ж тоді треба любити? Не йдеться навіть про щось конкретне, йдеться про життєву позицію. Той, хто любить життя, знаходить відповідь (і не лише у власній голові) на найбільш важливе з усіх питаннь: питання про опору в житті. Чому? Тому що в людині розширюється міст між свідомим та несвідомим і — як наслідок — відкривається шлях до внутрішнього світу і життєвих принципів. У такої людини змінюються й погляди на реальний світ, оскільки вона має довіру до життя. Постійно чую в собі голос однієї мудрої людини, яка повторює: «Немає страху в любові».

Не кожен страх потрібно подолати: зовсім не обов'язково глибоко пірнати, їздити верхи, підійматися на хмарочоси; можна навіть відмовитися від ліфта, втікати від павуків, оминати здалека собак. Не з кожним страхом треба обов’язково боротись, тому що багато з того, що лякає нас, не належить до суті життя.

Існують також страхи, які в підручниках називаються невротичними, однак у певних конкретних випадках вони такими не є: ці відчуття мають цілком реальну основу — з погляду людей, які сприймають життя в набагато чутливіший спосіб, ніж деякі з їхніх сучасників.

Той, хто хоче подолати свої страхи за будь-яку ціну, повинен запитати себе, чи хоче він цього задля того, аби здобути більше свободи, чи лише тому, що йому важко прийняти свої слабкі сторони? В останньому випадку, страх — це не найбільша його проблема.

Уве Бьошемеєр, Deon.pl 
Переклад: Анастасія Подлюк, СREDO