Роздуми теолога і свідка трагедії прочан зі Старого Села
| Роздуми теолога і свідка трагедії прочан зі Старого Села Минає дев’ять днів від трагедії на західній об’їзній дорозі, біля “Епіцентру”, де внаслідок автокатастрофи загинули прочани. На другий день після аварії газети вийшли зі статтями про трагедію. І мене вразив заголовок однієї статті: “Господь не в змозі припильнувати за кожним водієм...”. Ми, люди, у своїй немочі часто приписуємо нашому Творцеві людські риси. Кажемо: Бог гнівається, Бог карає, Бог не любить... Зі згаданого заголовка уявляється такий собі дідок на хмаринці, який зверху “пильнує” за водіями, за лікарями, за тим, як хтось там краде чи переходить дорогу, і ось – відволікся – і не впильнував, бо був “не в змозі”. Далі журналіст продовжує тему: прочани згадують, “що священик не благословив їх цього разу на прощу”. Чи це “неблагословення” означає, що парох був проти подорожі до святих місць? Звичайно, ні. Чи може воно, як магічна дія, викликати біду? Ні! У таких трагічних ситуаціях людина завжди ставить собі запитання: чому? Як могло таке трапитися? Де був Бог? Чому саме мої близькі, моя дружина, моя дитина стали жертвою сліпого випадку? З волі Божої я був очевидцем цієї трагедії. Того недільного ранку я їхав з п’ятнадцятирічною донькою Климентією, пластунами Сергієм і Богданом до с. Поляни Жовківського району. До речі, це село разом з мешканцями було знищене вщент радянською владою. Тут зібралося понад 500 пластунів на триденне таборування, що називається Святом весни. Я їхав відправити їм Святу Літургію. Щороку добираюся до табору через селище Брюховичі вслід за маршрутками, а цього разу Сергій запропонував мені коротший шлях - через Зимну Воду. Картина, яка відкрилася нашим очам у селі Зимній Воді, була страхітливою. “Швидкої” ще не було, бліді автоінспектори вже виставляли на трасі знаки біди. Я побачив нерухомі тіла без ознак життя та розпачливу поведінку людей і зупинив машину. Всі свої зусилля я скерував на слова молитви, якими ієрей відпускає людині гріхи. Я спочатку не міг їх згадати, настільки був вражений побаченим. Я дав їм розгрішення, кожному особисто, а Божа благодать відкрила їм небесні брами. Вони їхали на прощу, а потрапили до раю. Їхали, щоб вшанувати св. Миколая, заступника Крехівського монастиря, а потрапили в його обійми. Хіба не Божа любов до цих людей привела мене, немічну людину, на це місце, щоб я міг, згідно з благодаттю священства, мені даною, благословити їх в останню путь? Я навіть не зауважив, як моя донька вийшла з машини і спустилася в рів шукати водія вантажівки, який не міг самостійно вибратися з кабіни перевернутої фури. Разом з двома іншими чоловіками вони витягнули його в стані шоку з розтрощеною рукою. І я вдячний Богові, що Він показав мені, якою є моя дитина в критичній ситуації. Можливо, з часом я віднайду в собі сили, щоб поїхати в Старе Село і відвідати родини, які втратили своїх близьких. Я не маю відповіді на запитання: який сенс тих смертей? Смерть завжди є абсурдною. Господь не сотворив ні смерті, ні страждань. Ще можна змиритися зі смертю старої, втомленої життям людини, але як зрозуміти, чому гинуть невинні діти, молодь у розквіті літ? Якось я прочитав на цю тему думку одного монаха-пустельника: відповідей на ці запитання можна знайти три. Перша і найкраща: на землі ми живемо для того, щоб пізнати Бога. Бог є любов. І хто досягнув досконалості в любові, ніби здав іспит з предмета “любов”, повертається знову до Бога, який є найбільшою і найдосконалішою любов’ю. Декому потрібні для цього століття, а декому – кілька літ. Можливо, підростаючи, ця молода людина мала шанс потрапити в обставини важкого чи смертельного гріха або в такі непоборні спокуси чи випробування, у яких втратила б свою безсмертну душу. Тому Господь, як добрий садівник, пересадив цю квітку, чисту і святу, до свого небесного саду. Третя причина може видатися вам найжорстокішою: часто смерть праведника служить дорогою для навернення інших людей до Бога. Тобто смерть, яка є сама по собі злом, може стати поштовхом для переоцінки цінностей, для остаточного вибору того, що є насправді цінним у житті. У Старому Завіті є книга Йова, де описується, як Йов, будучи праведним перед Господом, в один день втратив усе: спочатку маєтки, потім десятьох дітей (обвалилася покрівля дому), а потім і здоров’я (захворів на проказу). Звичайно, його мучило це питання: чому? Відповідаючи на його нарікання, Господь сказав: “Де був ти, як я закладав землю? Чи на віку твоєму ти повелів коли ранкові, вказав зорі на належне місце? Хто зачинив ворітьми море, коли воно, ринувши, виходило з материнського лона? Де та дорога – до світла оселі, і темрява – де її місце, щоб привести їх до їхнього дому?”. Дивні і незрозумілі для нас діла Божі. Не спішімо, отже, його винити: не впильнував, не зміг. Померлі чекають наших молитов і пам’яті, а живі потребують діяльної любові, яка спроможна змінити світ. Михайло ДИМИД - ієрей, викладач Українського католицького університету http://www.ucu.edu.ua/ukr/current/media/article;4046/ http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=74210 | |
| Переглядів: 729 | |
| Всього коментарів: 0 | |