Належати Христові
 Автор: christusimperat.orgНалежати Христові У Євангелії від Івана Христос каже про себе: «Не може Син нічого робити від себе самого» (Ів.5,19.30). Це неначе повне позбавлення Сина усього власного; Він не має нічого свого, може діяти лише від імени Того, з Ким перебуває у абсолютній єдності. Його воля повністю підпорядкована волі Отця. Можна тут зауважити, що поняття «Син» є поняттям відношення. Називаючи Господа «Сином», Іван завжди вказує напрям від Нього і поза Нього; він вживає такий вислів, який за своєю суттю передбачає відносини. Так він усю свою христологію пов'язує з ідеєю відношення. Такі формули це підкреслюють; вони неначе оголюють те, що міститься в слові «Син» - відношення. На перший погляд цьому суперечать слова самого Христа в тому ж Євангелії: «Я і Отець - одне» (Ів. 10, 30). Але якщо придивитися ближче, можна збагнути, що насправді обидва вислови взаємно себе підтверджують і пояснюють. Коли Ісуса називають Сином, то таким чином пов'язують з Отцем, а коли ж йдеться про висловлення відношення, саме собою випливає цілком протилежне: віддання Христа Отцеві. Саме тому, що Він не є сам по собі, Він постійно з'єднаний з Отцем. Іван починає поширювати ці думки на християн, що походять від Христа; він говорить, якими мають бути християни. Тут ми знаходимо точнісінько таке саме взаємовідношення, як і вище. Паралельно до формули «Не може Син нічого робити від себе самого», яку христологія висвітлює за допомогою вчення про відношення у зв'язку з поняттям сина, маємо в Євангелії звернення до учнів: «Без мене ви нічого чинити не можете» (Ів. 15, 5). Так християнське життя разом із Христом підпорядковується категорії відношення. І паралельно до слів Христа «я і Отець - одне» тут виникає прохання, «щоб вони були єдині, як ми» (17, 11. 22). Важлива відмінність від христології виявляється в тому, що єдність християн подається не у формі стверджувального висловлювання, а у формі молитви. Спробуймо дуже коротко розважити над тим, у якому напрямку розвивається окреслена таким чином думка. Син - як такий і оскільки він є Сином - цілковито є не від себе і саме тому Він єдиний з Отцем; оскільки утверджує не себе, не те, що є лише його власним, не протиставляє своє власне Отцеві, не залишає нічого, щоб було прибережене лише для Нього, тому є цілковито рівний Отцеві. Логіка залізна: якщо немає нічого такого, в чому Він є тільки собою, жодного приватного простору, тоді Він збігається з Отцем, є з ним «одне». Саме це суцільне пов'язання і має намір виразити слово «Син». Це слово означає для Івана Богослова те, «що походить від іншого»; отже, цим словом він визначає буття цієї людини як буття від іншого та для іншого, як буття, що цілковито й уповні відкрите в обидва боки, що нічого не залишає для суто свого «я». Якщо таким чином стає зрозуміло, що буття Ісуса як Христа є буттям цілковито відкритим, буттям «від» і «для», що ніколи не спирається на себе самого, то водночас зрозуміло й те, що це буття є чистим відношенням і як чисте відношення - чистою єдністю. Те, що ми таким чином сказали про Христа, так само стосується і життя християнина. Бути християнином для Івана означає бути сином, стати сином, отже, жити не для себе і не собою, а цілком відкрито жити «від» і «для». Оскільки християнин належить Христові, то це стосується і його. Він, напевно, усвідомить собі з усіх цих роздумів, як мало він є «Христовим». Таким чином із зовсім несподіваного боку можна побачити екуменічний характер цього тексту. Звичайно, кожному відомо, що «архиєрейська молитва» Ісуса (Ів. 17), про тут йде мова, є основним документом будь-якої боротьби за єдність Церкви. Але чи при цьому ми не є часто надто поверхові? Наші роздуми наводять на думку, що християнська єдність є насамперед єдністю з Христом, яка можлива тоді, коли зникає наполягання на власному, а замість цього з'являється беззастережне чисте буття «від» і «для». З такого буття із Христом, яке стає цілковитою відкритістю, що не хоче триматися свого (пор. також Флп. 2, 6 -7), випливає цілковита єдність - «щоб вони були єдині, як ми». Будь-яка не-єдність, будь-яке розділення базується на прихованому бракові справжнього християнства, на утвердженні свого. Замислимося, як твердження, що відношення є водночас і чистою єдністю, розуміти стосовно нас? Суть християнської екзистенції - прийняти своє буття як відношення і таким чином увійти в ту єдність, що є основою дійсності. Звернімося тут ще раз до Євангелія від Івана, що дасть нам у цьому вирішальну допомогу. Можна, мабуть, сказати, що накреслена лінія творить характерну домінанту його богослов'я. Поряд із ідеєю «Сина» вона виявляється насамперед ще в двох інших христологічних поняттях, які для повноти наших роздумів принаймні коротко треба згадати: в ідеї «месіянства» та в називанні Ісуса «Словом» (Логосом) Божим. Відомим є пізньоюдейський вислів: «Посланець іншої людини є як би нею самою». Ісус в Івана являється як посланець Отця, в якому справді сповнилося те, що всі інші посланці могли досягнути лише наближено: Він справді відкривається весь у цьому месіянстві; лише Він є посланцем, що представляє іншого без домішку власного. І таким чином Він, як справжній посла¬нець, є єдиний із Тим, хто Його посилає. Через поняття месіянства буття пояснюється як існування «від» та існування «для»; воно осягається як абсолютна беззастережна відкритість. А в словах: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (13, 20; 17, 18; 20, 21), відбувається поширення цієї ідеї на життя християн - можемо тлумачити його як існування «від» і «для», як відносини, а тому як єдність. При кінці додамо ще дещо про поняття Логосу. Характеризуючи Господа як Логос, Іван підхоплює це слово, широко поширене в грецькій та єврейській культурі, переймаючи при цьому цілу низку пов'язаних із ним уявлень, які були таким чином перенесені на Христа. Але точно можна сказати, що те нове, чим Іван наділив поняття Логосу, полягає в тому, що для нього «Логос» означає не просто ідею вічної раціональности буття, як це переважно розумілося в грецькому мисленні. Через застосування «Логосу» до Ісуса з Назарету це поняття набуває нового виміру. Воно означає вже не просто пронизаність всього буття сенсом, а характеризує Ісуса як «Слово». Поняття «Логосу», яке для греків означало «сенс» (ratio), тут справді перетворюється в «Слово» (verbum). Той, про кого йдеться, є Словом, отже, тим, що було промовлене, і тому - чистим відношенням мовця до слухача. Тут справджується те, що слово за своєю суттю «від когось походить» і «до когось звернене», це екзистенція, що цілковито є шляхом і відкритістю. А завершимо наші роздуми уривком із твору св. Августина, який чудово це висвітлює. Він міститься в коментарі на Євангеліє від Івана і пов'язаний із словами Євангелія «Моя наука не моя, а Того, хто послав мене» (7, 16). На основі цього парадоксального речення Августин показав парадоксальність християнського образу Бога та християнського життя. Насамперед він запитує себе, чи не є цілковитою нісенітницею, порушенням елементарних правил логіки, казати: «моє - не моє». Але, - продовжує він, - чим же є та «наука» Ісуса, яка є водночас і його, і не його наукою? Ісус є Словом, і так виявляється, що його наукою є Він сам. Якщо з таким розумінням ще раз прочитати це речення, то воно оз¬начатиме: «Я - не зовсім я. Моє «я» належить не мені, а комусь іншому». Таким чином ми через христологію дійшли до того, що стосується нас самих: « Quid tam tuum quam tu, quid tam non tuum quam tu? » - що є якнайбільше твоїм, як не ти, і що є якнайменше твоїм, як не ти? Те, що найбільш власне, - що, врешті-решт, справді належить лише нам, власне «я», - є водночас і найменш власним, бо саме наше «я» ми маємо не від себе і не для себе. «Я» є одночасно й тим, чим я володію і що найменше мені належить. Такі міркування розкривають нове розуміння дійсності для християнина, який правильно себе ідентифікує і водночас усвідомлює, що він сам собі не належить; що він стає самим собою лише тоді, коли зрікається себе і віднаходить свою істинну первинність у своїх відносинах з Богом, в єдності з Ним. http://www.christusimperat.org/uk/node/14354 | |
| Переглядів: 742 | |
| Всього коментарів: 0 | |